|
Катерина ЛЕНЧИК
Ранок. Всі мої відчуття говорять про те, що він вже настав: слух відчуває вранішнє щебетання пташок, обличчя гріє ще не дуже тепле проміння сонця, смак поглинає гірку гарячу каву, ноги хаотично намацують тапочки біля ліжка. Лише пухка і м’ягка подушка манить мене своїм теплом, яке я віддавав їй усю ніч: «ще трішки полеж, доспи, ще встигнеш…»
– «Ні, ні пора, пора... Пари. Потрібно йти на пари.»
Одним помахом руки береш свої «розкладні очі» (білу тростину) і чуєш її глухий стукіт по брудній бруківці крок за кроком, далі й далі від свого незакінченого сну.
І знову дві маршрутки не зупинились. «Навіщо, - думають собі водії, - кудись їхати з самого ранку цьому сліпому».
Нарешті зловив маршрутку, різко застрибнув у середину і ось день почався. Дикий, несамовитий крик водія у відповідь на мої слова «перша група по зору, посвідчення»:
– Ага, значить сліпий, куди тебе несе з самісінького ранку?
– Та на пари, дядьку.
– Які пари можуть бути в тебе?
І ось день з своїм привітом для тебе розпочався. Якась пристаркувата бабуся звільняє тобі місце, відчуваєш на собі осудливі, зацікавлені погляди оточуючих тебе людей і шепіт: «такий молодий і вже не бачить. Шкода! Бідний!»
Чомусь ці люди думають, мабуть, що ти ще й не чуєш, кидаючи такі безглузді фрази тобі у слід.
Нарешті ця грізна велика страшна будівля під назвою – храм науки. Якби ж ви тільки знали кого в ній не зустрінеш… Пусті слова викладачів, які вже давно стали професорами: «Чого ти сюди поступав? Чого ти чекаєш від життя? Де ти будеш працювати? Де є такий факультет, щоб непотрібно було читати?»
Ці питання для тебе, як ніж у серце, ти начебто повинен був до них вже давно звикнути. Та чомусь, коли їх чуєш, кожного разу ніби вперше. Ти весь день відчуваєш себе музейним експонатом, тебе ніби хочуть помацати чи ти живий.
Кожен день ти, як воїн виходиш на свій бій і весь час доводиш своїми діями, вчинками, словами, що ти такий як усі, можливо, десь і кращий. Хочеш злитися з усією світовою масою буденності, бути з усіма, а не обабіч від усього, що тебе оточує.
Знову вечір. І знову до своєї пухкенької подушки, яка теж уже непривітно холодна.
Повна голова думок, питань, висновків, недокінчених речень і фраз: «Чи зможуть колись сприймати нас -людей з вадами зору і всіх неповносправних - як усіх інших? Без жалю, без співчуття? чи доростуть колись до цього люди?»
Засинаєш на такій сумній і незавершеній ноті. Завтра буде знову новий твій день.
Прокручуєш й береш за лозунг для майбутніх сил вірш Василя Стуса:
«Терпи, терпи – терпець тебе шліфує,
Сталить твій дух, отож терпи, терпи.
Ніхто тебе в неволі не врятує,
Але й не зіб’є з власної тропи.
На ній і стій – і стій – допоки скону,
Допоки світу й сонця – стій і стій.
Хай шлях до раю пекла чи полону –
Тримайся й далі розпачу й надій.
Торуй свій шлях – той, що твоїм назвався,
Той, що обрав тебе, як побратим.
Для нього змалку ти заповідався,
Сумним осердям, поглядом сумним».
Люди ! Ми такі, як і ви, нічим не гірші і не кращі від вас. Ми лише хочемо жити в цьому нелегкому, але нашому світі. Жити! А не просто існувати.
|
