Оригінал статті fb:ShoniKvak
В Івано-Франківськ (місто збору учасників сплаву) я приїхав прямо з Кривого рогу. Заходи відбувалися один за одним, тож я не мав часу поїхати в Ужгород. Приїхав в Івано-Франківськ ввечері 23-го липня. Зупинився в хостелі "Travel station", який знаходиться зразу біля з/д вокзалу. Всім раджу: зручне розташування, привітні хлопці, є все, що потрібно (вул. Залізнична, 49, 095-411-64-95). Спальник, дощовик, ліхтарик та все, що потрібне для сплаву, я заздалегідь з Ужгороду в Івано-Франківськ відправив "Новою поштою", яка теж розташована поруч.
Зранку, 24-го липня, ми збиралися в залі для людей з інвалідністю залізничного вокзалу. А зібрав нас 12-й сплав по Дністру, організований ГО "Товариство "Зелений хрест" та ВГО "Національна Асамблея людей з інвалідністю України" (НАІУ). Цього року нас 60. Це вже мій 2-й сплав з Товариством "Зелений хрест" і 3-й сплав у житті)) Перед посадкою в автобус, який мав доправити нас до місця сплаву, Івано-Франківськом пройшла потужна злива, яка в деяких головах посіяла певні сумніви щодо доцільності сплаву в таких непередбачуваних погодних умовах. Та нас це не зупинило.
Привіз нас автобус до ріки Дністер біля в с. Долина Тлумацького району, де ми і розклали своє палаточне містечко. Хто хотів сплавлятися в той день, того автобус відвіз вище по течії, звідки можна було зійти по ріці вниз, до місця ночівлі. В той день разів 20 починався дощ: то почне падати, то зупиниться. Зате природа... Це не передати словами: недоторкана, первозданна природа, дикі качки, чаплі, які літають в пошуках місця для поживи, і, звичайно ж, сам Дністерський каньйон, загальна довжина якого становить близько 250 км., що забезпечує йому місце серед найбільших каньйонів не лише України, а й Європи. 2008 року він визнаний одним із 7 природних чудес України. А сам Дністер – одна з найкрасивіших у Європі і друга за величиною річка в Україні. Його загальна протяжність – 1352 км. Наше палаточне містечко з одного боку Дністра і високі скалисті береги, порослі листяними лісами та кущами, з іншого. І білі хмари, наче зачепившись за край каньйону, набувають різної чудернацької форми. Це неймовірно красиво.
25-го ми зібрали палатки, погрузили в автобус, а самі стали сплавлятись до нашої наступної стоянки в селі Петрів. В той день нам пощастило: під час всього сплаву дощ не падав. Сплавлялись довго, з зупинкою на перекус і щоб помилуватись водоспадом "Дівочі сльози". Після піт-стопу нам потрібно було зовсім трохи пройти вниз по течії, і за першим же поворотом причалити з внутрішньої сторони на нічну стоянку. Проблема в тому, що з внутрішньої сторони повороту найбільша течія. Ще й Дністер за ніч ще більше піднявся, казали, десь на метр-півтора. Коротше, ми на швидкісному рафті проскочили цю стоянку і зупинились десь аж за півкілометра на іншому березі. Командир загону швидкого реагування Червоного Хреста Львівщини Михайло Яворівський, який протягом всіх років супроводжує цей сплав, кинувся плисти за нами. Та його теж трохи знесло потужною течією, і він вийшов на берег за 200-300 метрів позаду нас. Йому довелось берегом йти до нас, а потім разом з нашими хлопцями пхати й тягнути рафт вверх по течії. Проблема ще була в тому, що той берег абсолютно непрохідний: високі скалисті береги, порослі лісами та кущами, виринають прямо з води. Їм було не просто. Ми повернулися назад метрів на 300, а потім нам треба було зі всіх сил гребти, щоб подолати потужну течію, яка зносить, і перейти на інший берег. Нам вдалося, ми це зробили. Правда зупинилися трошки нижче за течією від стоянки і хлопцям довелося ще нести наш рафт до стоянки. В той вечір теж йшов дощ.
26-го липня Дністер ще більше піднявся, заливши всю заплаву, якою, пам’ятаю, ми 2 роки тому ходили. Трави, квіти, кущі – все опинилося під водою. Поруч зі стоянкою в ріці знаходиться одинокий стовп (залишки якогось мосту), верх якого, як розповідали, не можна було дістати руками, а зараз його вершок ледве виднівся з води. Бурхливий Дністер зносив все на своєму шляху. Інколи повз пропливали дерева, вирвані з корінням. І дощ, який то починав, то припиняв падати. Тож ми в той день вирішили не сплавлятись. 2 чи 3 рази пройшлися потужні зливи, які ми пересиділи в палатках. Так як в каньйоні і так була проблема зі зв’язком, під час злив він повністю пропадав і ми опинялися «відірваними від цивілізації». Під час однієї з таких злив нам дзвонили з Києва, з Національної асамблеї людей з інвалідністю України. Не додзвонившись до нас, отримавши повідомлення, що в Івано-Франківській області оголосили штормове попередження, та перелякавшись за нас, вони вже хотіли терміново посилати до гелікоптер з МНСниками. Та потім ми все ж вийшли на зв'язок і сказали, що в нас все нормально і не потрібно нас рятувати. В той день ми, майже, завжди ходили в дощовиках, навіть їли під дощем. Коли ближче до вечора виглянуло сонце, ми собі влаштували такий собі атракціон: тих, хто хотів покупатись, або спробувати поплавати в швидкому Дністру, прив’язували до одного кінця канату, інший же хтось тримав в руках, додатково прив’язавши до дерева. Відчував себе щеням на прив’язі, коли входив в ріку, та такі засоби безпеки були цілком виправдані. Адже вода – це велика та потужна сила. Ввечері, коли дощ нарешті вирішив трохи перепочити, в нас була така собі дискотека на лоні природи, під час якої я мав змогу спробувати себе в ролі діджея. Вперше спробував танцювати в багні. Мені сподобалось. Головне не впасти.
27-го липня в нас була поїздка до найвищого рівнинного водоспаду України – Джуринського або Червоногородського, висота якого 16 м., ширина - до 20 м., кількість каскадів - 3. Розташований він в с. Нирків Тернопільської області. Дорогою ми проїжджали через один з найвищих мостів України, який прокладений через Дністровський каньйон і з’єднує Івано-Франківську та Тернопільську області. Спочатку нас автобус віз через глибоку котловину річки Джурин до водоспаду, та на черговому повороті застряг. І ми змушені бути дійти пішки (2 роки тому ми весь шлях котловиною проходили пішки).
З лівого боку від нас височіли вцілілі вежі зруйнованого Червоногородського замку. Цей замок - оборонна споруда біля зниклого колишнього міста Червоногорода, у першій половині XIX ст. перебудована на палац. Дерев'яний замок збудований руськими князями. У 1241 р. його знищили монголо-татари, однак у давньоруських літописах згадок про це немає.
У XIV ст. замок став власністю князів Коріатовичів, які побудували тут дерев'яний замок, знищений татарами та волохами в 1538 р.
На початку XVII ст. за сприяння старости Червоногорода - львівського каштеляна Миколи Даниловича - звели мурований чотирикутний замок з вежами на кутах, був оточений оборонним муром із в'їзною брамою.
1648 року під час Національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького замок захопили повстанські загони. 1672 року його здобуло військо турецького султана Магомета IV. Під час турецького панування замок був залишений мешканцями, після їхнього повернення стояв розорений.
Замок описаний як збудований за старосвітською архітектурою і обнесений мурами, в деяких місцях поруйнованих. Згаданий також старожитний монастирський костел поблизу замку.
Від 1778 р. – власність Кароля Понінського, який 1820 р. звелів розібрати 2 вежі й частину будівлі, дві інші вежі та частину стін використав для спорудження палацу на замковому фундаменті. Його син, Калікст, вважаючи вежі надто низькими, розібрав їх і збудував на цих самих місцях вищі та об'ємніші, у псевдоренесансному стилі.
До Першої світової війни палац мав вишукану терасу в італійському стилі та колонаду із 6 кам'яних колон, був оточений великим ландшафтним парком із фонтаном.
Під час Першої світової війни палац зазнав значних руйнувань, і його більше не відбудовували. Довершила руйнування Друга світова війна. Нині збереглися лише дві, значно пошкоджені вежі. У квітні 2013 pоку половина однієї з веж обвалилася. От така історія. Як йдеш по цим місцинам, які дихають історією, то шкірою бігають мурашки.
Спустились ми до Джуринського водоспаду, і перед нами постала вся велич та сила води. 2 роки тому він був набагато слабший. Існує принаймні три версії походження штучного водоспаду. За першою найпопулярнішою версією-легендою, водоспад створений турками-османами під час облоги Червоногородського замку в 1672 році. Щоби здобути замок, турки перерубали кам'яний кряж між двома сусідніми ділянками річища Джурина, скерувавши повноводну тоді річку, яка до того робила кількакілометрову петлю й огинала пагорб із замком, у нове річище. Так турецькі війська нібито звільнили собі доступ до стін замку. Друга версія пов'язує виникнення водоспаду з масштабною перебудовою початку ХІХ століття, коли укріплений замок переробляли на палац. Тоді ж довкола палацу розбили величезний ландшафтний парк. Як елемент такого парку могли створити водоспад (за тодішньою модою). І за третьою версією прорив перемички між «паралельними» ділянками річища був природнім, водоспад виник без людського втручання.
Перші дві версії спростовує одна з мап фон Міґа, створених у 1779-1782 рр. На ній видно як абсолютно повноводну петлю Джурина навколо замку (це спростовує «турецьку» версію), так і водоспад з млином (спростовує «паркову» версію). Ще одним доказом є міст на замковій дорозі, споруджений на початку ХІХ століття. Його існування доводить, що на той час води Джурина ще огинали замок. Крім того, ряд обставин доводить безсенсовність оборони замку в 1672 році. Зрештою, джерел, які би підтверджували факт такої оборони, не збереглося.
Єдиною ймовірною версією щодо причин створення штучного водоспаду є потреба власників Червоногорода у власному млині. З одного боку, саме водоспад забезпечував його максимальну потужність, а, з іншого - в околиці не було млинів, й існувала велика потреба у млинарських послугах. Тому річку «роздвоїли» - частина води плинула старим річищем, а частина - новим, на якому й збудували млин. Це сталося до 1880 року.
Після милування водоспадом як же ж не скупатися в його швидкій воді. Це неймовірне відчуття купатись в водоспаді. Тільки вода була холодною. Думав, аби собі раптом дещо не обморозити.
Дорогою до автобусу, якого витягнули за допомогою трактора і він нас чекав на півдорозі до виходу з котловини (на одному з поворотів, ми ще раз змушені були виходити з автобусу), я думав про те, що, наприклад, в Америці, та й в Європі, на кожен, грубо говорячи, якийсь історичний стовп дадуть таку потужну рекламу, що до нього будуть приїжджати натовпи туристів, заробляючи цим самим гроші. А в нас? Чи багато українців та іноземців знають про це унікальне місце і приїжджають сюди? Їдуть, та не так багато. Кожне таке місце потрібно облагородити, зробити зручним. Чого вартує тільки спуститися вниз по котловині цією розмитою дорогою. В Україні дуже багато таких місць. Та нікому до них немає справи. З іншого боку, в нас може знайтись олігарх, який вкладе сюди гроші, побудує котедж прямо на водоспаді, знищивши півекосистеми. В нас за гроші все можливо. Цьогоріч гасло нашого сплаву "За збереження Дністра від забудови ГЕСами". На Дністрі хочуть побудувати декілька ГЕС, зробивши Дністер неможливим для сплаву, знищивши первозданну екосистему. Тому що гроші перемагають природу. Гроші перемагають все. На жаль. Про те, як за останні 2 роки полисіли Карпати, я взагалі мовчу. Це боляче.
Після повернення на місце стоянки, на нас чекав сюрприз: в нас з’явились сусіди з Вінниці, які сплавляючись, вибрали теж це місце для ночівлі. Ввечері знову заладив дощ. Потім ближче до ночі перестав падати і ми собі влаштували вже традиційну дискотеку в багні, на якій я знову був діджеєм. Тої ночі мало бути затемнення місяця, яке ми не побачили із-за хмар над нами та із-за туману, який осів на землю після дощу. Згадувався мультик про їжачка в тумані. Ми були такі ж загублені їжачки в тумані посеред великого каньйону.
В день, коли ми складали палатки та від’їжджали, не було дощу та гарно світило сонечко.
Коли нас автобус привіз в Івано-Франківськ і ми всі попрощалися, я пішов в знайомий вже костел для того, щоб поголитися та прийняти душ. Після того, як привів себе в порядок, пішов ще гуляти вечірнім містом. Поїзд був тільки ближче до півночі.
Хотілось би щиро подякувати Голові ГО "Товариство "Зелений хрест" Олександру Волошинському та його команді за неповторні емоції, за можливість насолоджуватися первозданною природою та можливість спробувати свої сили під час сплаву. Окрема подяка жінкам, які працювали на кухні та які можна сказати в спартанських умовах готували смачну їжу. Щиро дякую, також, Лілії Бондаренко та ВГО "Національна Асамблея людей з інвалідністю України" за те, що зібрали всіх нас, зі всіх куточків України і дали можливість кожному відчути свої сили під час сплаву.
© Саша Квак
|